Історія села Іванчиці

Область  -   Рівненська

Район      -   Зарічненський
Село        -   Іванчиці

Сільрада  -   Зарічненська

Іванчиці - село Зарічненського району, розміщене на правому березі річки Стир. Село Іванчиці було об,єктом археологічних досліджень. В довіднику з археології України по Рівненській області І.К.Стешнікова та Ю.М.Нікольчи -  ка, а також «Археологічних пам,яток Прикарпаття і Волині кам’яного віку» ґрунтовно описані результати багатьох археологічних експедицій. На території села на дюні – в урочищі Юзова Гора знайдено могильник  зарубинецької культури Іст.н.е., досліджуваний в 1927р. В. Антоновичем, який виявив тут кілька трупоспалень , а в 1953р. на південно-східній околиці села, на піщаних дюнах – поселення гребінцево-накольчастої кераміки ІІ-ІІІ тис. до н.е. виявлене І.П.Русановою у 1957р., Ю.В.Кухаренком у 1962р., В.Ф.Ісаєнком у 1968р.            .  Вперше в письмових пам,ятках село Іванчиці згадується у 1495р. у зв’язку з наданням Пінською княгинею Марією та її сином Василем привілею Матвієві Зеньковичу на користування маєтків  - Муравин, Кухче, Телковичі, Іванчиці. Лист писаний у Пінську 1 травня 1495р.    Цей     привілей          був підтверджений королем Польщі Сигізмундом 17.06.1522р. («Ревизия пущ и переходов звериных – бывшем Великом      Княжестве         Литовском       с присовокуплением грамот и привелегий на входы и пущи и земли   Вильна  1867г.»).                                                                                                              .  До привілеїв прикладалась відомість меж і входів пана Зенкевича села Іванчиці такого змісту: «Тое село Иванчицы от Пинска по правой руке граница с поданными  его господарскими Старо-Концы,  Стырь и   Кожос озеро болотом к Стублу и к Пещанице, от Пещаницы болотом до Гработына.                             Те же люди Иванчицкие с поданнями его милости господарскими и серни чани от Боброва моста аж до Песчаного броду до границ Дубровицких, до дерева бортного вход имеют, и там в острове Бутове те же люди пана Зенкевича иванчицкие  с поддаными его милости господарскими и Вижчани до дерева бортного вход имеют».                                                                                                                                 

Професор О .Цинкаловський в своїй книзі «Стара Волинь і Волинське Полісся» подає таку інформацію: «Іванчиці, село в північній частині  Пінського повіту на Заріччі,  положене серед багон в тому місці, де від річки Стиру відділяється річка Простир або Простирнь сполучене мережею природних каналів зі Стиром і Прип,яттю . Місцевість ця багата на рибу, а прилеглі луги є підставою годівлі худоби. Було там у кінці ХІХ ст. 26 окремих селянських господарств, фільварок, 93 жителі. Місцеві жителі крім рибальства займаються  плисарством,ткацтвом, ковальством, вишиванням.  Селянські землі 834 десятини, решта величезних обширів належала до поміщиків – Шурмів.»   Щодо  походження назви Іванчиці, то в його основі лежить особове ім.,я людини – «Іван» (така основа відома ще з ІІст.). Отже, при поєднанні ускладненої кінцівки «чиці» пояснює походження назви села.  У первісному розвитку патрономічні структури – власні назви від імені або прізвиська патрона ( батька) віддзеркалювали номінацію родів, а згодом інші формації суспільних угрупувань, зокрема систему назв дворищ ( сімейних, родинних громад). Ойконіми досліджуваної території на (-ичі,ивці, евці) відносяться в основному до новіших з Х ІV-ХVІст. проте їх чітка стратиграфічна деталізація із-за відсутності нестачі історичних матеріалів не простежується. Про стратиграфію локалізацію топонімів на ( ичі, иці) нема єдиних міркувань. Так Г.Ловмянський ці утворення відносить до таких, що відбивають найстаріші заселення східних і західних слов,ян , особливо в Чехії, Моравії, Білорусії, Західній Україні. Усупереч цьому В. Любась вважає безпідставним відносити патрономічні назви до найстарішого ономастичного типу, заперечує версію  про їх утрату в ХVІІст. Проте слід відзначити, що за нових історичних умов, передусім у період розвитку  дворищ ХІV-ХVІІст . патрономічні (ичі, иці) символізують ім,я , прізвисько, прізвище засновника поселення. Село Іванчиці колись іменували Іванчичі. Воно дуже давнє, над річкою мало старовинну пристань, центральну шляхову магістраль на північ краю Білорусії. Існує здогад, що ці Іванчиці мають споріднену долю з Іванчиціми суміжного регіону, перша згадка яких є з 1571року в «Иванчицах».                                                                                                                Існує легенда про трьох придворних,які переписували поселення за наказом корнлеви Бонни Сфорци , яка володіла нашими землями  з 1521року . І в цій легенді згадується про людей, які похоронили одного із придворних Івана який помер по дорозі на свїх землях , а двоє інших придворних записали це місце як Іванчиці на честь померлого товариша.  Історична цінність легенди безперечна . Текст легенди психологічно достовірний у ньому відчувається сила факту. На тлі багатого матеріалу, котрий є в основі циклу легенд-бувальщин про Зарічненщину, які зберегла генетична підсвідома пам'ять поодиноких людей поважного віку, виникає додаткова більш масштабна значимість цих оповідок. (Більш детально прочитати цю легенду можна у нашого відомого краєзнавця Володимира Перуніна який почув  цю легенду від Клімович (Ломако) Лариси Григорівни, 1928 р. н. у селі її всі звали Бабою Ралою, якої на жаль не стало в 2008 році.                                                                                                                    Із історичних пам,яток   минулого збереглася дерев,яна   Покровська каплиця побудована в кінці ХІХ на початку ХХ ст.. Біля каплиці відразу і знаходився цвинтар, який є і зараз.  Каплиця збудована в центрі села на підвищенні, ніби горі . Відомо, що було і старе кладовище на цьому місці  і досі знаходять людські кості.                                                                          
   Приваблює своїми оповідками  археологічна пам,ятка  національного значення -  це хутір Піщаниця датоване ще Х – ХІ ст.. на захід від Піщаниці було урочище Шматов дуб зафіксоване на карті: «План имения Иванчиц Минской губернии Пинского уезда. Владения тайного советника Китцина Павла Тимофеевича.  Копия плана сверена с хранящимся в Минском отделении Крестьянского поземельного банка. 1902г.»   На сході – урочище Кузьмін. Чим же приваблює це урочище? У книзі  «Етнокультура Волинського Полісся. Зарічненський район»,  виданій 1988 роком є такі рядки  «…біля Шматова дуба щороку на Купала відбувалось відьмарське весілля, де, перекинутий котом кидається під ноги Іванчук-Пінчук, а відьми переконані поліщуки й дотепер віднімають молоко у корів….». Існує ще й така легенда , що Шматов –дуб він звався від головног відьмака, якого було завти Шмат (можливо  це легенда , а можливо припущення).  Часткову відповідь на питання можна знайти в прадавній історії, давній релігії, коли люди бувши язичниками приділяли велику увагу деревопоклонству. У минулих віках, на місцях поблизу поодиноких нині величезних дерев, росли такі ж велетенські їх брати. Дуби своїм довголіттям і розмірами виділялися серед інших дерев. Здавна було помічено, що блискавка б,є в дуб набагато частіше. Часто траплялось, що  блискавка попадала у велетень-дуб і від високої температури сік в ньому закипав, пара розривала й шматувала деревину, розкидала тріски   на десятки метрів довкола. На вікових деревах, що вистояли можна іноді бачити свіжі рани чи шрами, завдані вогняною стрілою. Шматований часом і блискавками наш дуб вистояв багато століть. На жаль цього дуба давно вже немає, від давності він почав всихати, а потім люди його зрізали 50 років тому. Залишилось лише місце від велетня – дуба, щоб обхватити його потрібно було з добрий десяток людей  .  Та й тепер з    висоти пташиного польоту  можна ще побачити контури п'ятидесятиметрового  в діаметрі земляного валу капища.                                                  «Дуб- дерево було величезним. Тіньок від гілок із листям  займав, може пів поля (більше 15-ти соток) . Подібного довкола ніде не було. Охопити руками могли з десять чоловік. Із заходу був прорубаний вхід заввишки з людину. А всередині могли заховатись 12 дітей підлітків. Років 8 тому приходила дочка одного відуна- знахаря, казала: «Я тут попоходила».                                          (Із спогадів Полюхович Віри Дмитрівни 1922р.н.)                                                                     Старі дуби можна побачити не лише на хуторі Піщаниця, а й у дворах людей які живуть в центрі села – Масюка Івана Івановича, Пожарської Любові Яківни, Пожарського Івана Івановича. Також із спогадів старожилів  - Чепури Галини Романівни1939 року народження    я дізналася про хутори , які були поблизу Іванчиць – це Града, Нивіци, Бубен, Гридка, Корова, Колисце, Подверічче, Забіг, Поджорноє, Глинище, Подлісце, Попівщина, Брід, Бульонув хутор, Линин, Суша, Заберезники, Довге, Липихи , Стубол, хутор Моцного, Вербина, Шумин, Подлисочче . Наприклад про хутор Суша відомо, що це була місцина між Іванчицями та Серниками , це було сухе місце, а навколо стояла вода чи болото. Відомо також про назву Забіг- це найродючіше поле, куди з болота прибігали лосі, щоб знайти якоїсь поживи . Колисце – це була ніби галявина посеред лісу.   Заберезники – хутір де із-за беріз не було видно  дворів.  Хутор Града було надано Троневичу Порфирію за  25 річну службу в солдатах , хутор Нивици належав Масюку Роману Єфимовичу. Село було поділене на райони , самими відомими з них є такі: Стубол, Берог, Рожок, Вигон, Забіг, Село.                     Найстарішими жителями села Івнчиці  є – Ломако Ольга Мартинівна 1917р. народження, прізвисько Плинточка  або баба Вишенька, а також Масюк Іван Максимович 1925р.народження на прізвисько Рунда.    
    Найпоширенішими прізвищами в селі є – Пожарські, Чепура, Ломако.